Нещодавно прочитав «Культ» Дереша (трохи запізно, я знаю). І хоч я вже старий для того, щоб подібні твори зачіпали, але твір цей сподобався. Сподобався тому, що навіяв спогади про власну школу.
Школа моя знаходиться у с. Гнідин Бориспільського району. Школа була досить своєрідна. Ну, вона, звісно, не славилась тим, що у підвалі жив Ктулху, просто були в ній риси, які дуже відрізняли її від інших шкіл. Наприклад, наша школа, яка знаходиться на Лівобережній Україні, була наскрізь «Правобережною». У дітях виховували і виховують почуття національної гідності. З першого класу дітям розказують, що «здрастє», це не привітання, це лише діагноз, а привітанням є «Добрий день» (Те саме стосується й «прівєт».) У школі є етнографічний музей ім. Чубинського, зрештою, сама школа була перейменована з ім. Кравченка І.Х. (героя Рядянського союзу, уродженся с. Гнідин) на ім. Яцика П.Д. (відомого мецената, уродженця с. Верхнє Синьовидне, Львівської обл.). Останній факт викликав жваве обговорення не лише в Гнідині. Тема просто актуальна - євроінтеграція, дружба з Росією, оцінка власної історії і т.п
Те, що робить наша школа у плані національного виховання, якісно виділяє її з-поміж інших шкіл Бориспільського району, та й що там казати – всієї Київської області (заперечуйте в коментарях). Такий підхід завжди мені подобався, і я завжди тихо поважав свою школу, включно з тодішнім директором Василем Івановичем, який власне й був головним ініціатором та реалізатором процесів «патріотизації» молоді. Чому тихо поважав, а не гучно? Тому що директор чавив всіх авторитетом і сталевою волею (власною, не фронтальним навантажувачем Stalowa Wola L-34), за що, зрозуміло, його всі ненавиділи. А хто в школі скаже, що салат солодкий, коли 100 учнів перед тобою сказали, що він солоний?
Якщо діти ненавидять директора, то вони ненавидять все, що з ним пов’язано, включно з його автомобілем «Таврія nova» та національними ідеями. Тому, як тільки учень виходить зі школи, то відразу каже завгоспу «здрастє», і мав учень у дупі всі вчительські настанови. Поступово сформувались подвійні стандарти: на території школи – українська, поза територією – суржик. І вийшло так, як при союзі (тільки навпаки), – на вулиці інтернаціонал (чи ще якусь мульку), а на кухні – засвіт встали козаченьки.
Ось така-от унікальність. А що сьогодні?
Сьогодні директором стала Ніна Григорівна, колишній заступник директора з виховної роботи. На її плечі впало виховання дітей за умов комп’ютеризації та мобілізації суспільства, зокрема гнідинського. (Нерухомість у Гнідині сьогодні дуже цінується, тому купити своїм дітям крутий комп чи мобілу може багато гнідинських батьків.) Діти увечері замість того, щоб товкти одне одному пики у клубі, ламати паркани, красти машини, стріляти собак, ламати дзеркала на тавріях nova, тепер просто сидять «вконтакте» і викладають фото того, як вони сидять вконтакті. Важкі діти залишились, але важкі діти як тотальне явище зникло, отже, працювати директором/викладачем/вихователем стало легше (нудніше). В школу йдуть нові кадри (це я про вчителів), які потім швидко звідти виходять. За моїх часів вічно була проблема з викладачами англійської мови. Їх інколи по півроку не було. Єдине, що дійсно добре викладали, то це мову й літературу (українську, звісно), але не всі її хотіли вчити. Часто учні переводилися з гнідинської школи до школи у с. Вишеньки (сусіднє село) чи ще кудись, бо мали проблеми з вибагливою, принциповою, а головне дійсно професійною викладачкою Вірою Іванівною. Не здивуюся, якщо ситуація й сьогодні не змінилася, – навпаки, я цьому зрадію.
Коротше, на сьогодні все. В наступних постах я ще не раз зачіпатиму тему школи. Постараюся навіть зробити пост корисний для батьків, які лише збираються переселятися до Гнідина зі своїми дітьми. Сьогоднішня стаття цілком і повністю присвячується молоді. Молодь! Забий на Вконтакте.ру. Це для дибілів. Пишіть краще сюди: gnidyn[at]i.ua. І я з радістю опублікую ваші думки на цьому сайті.
шановний адмін, чи модератор, чи, "як там вас називають"! Не розумію чому слово "патріотизазія" написано в лапках??!! Василь Іванович не "чавив" нікого своїм авторитетом. Якшо в людині живе вільна свідома особистість, то її не зачавить нічий авторитет, навіть директора школи. Я, наприклад, вільно почувалася протягом всього навчання при В.І. Він не заважав формуватися нашим особистостям - патріотами чи непартріотами. Одного він не допускав - щоб ми ставали виродками і покидьками. І цим самим покидькам було ненависне те моральне вчення, разом з вчителями, які намагалися (і зараз продовжують) виховати чемних, небайдужих людей, бо батькам, вихованим совєцькою владою і жадобою вторгувати побільше грошей за "клубнику", до виховання людяності в своїх чадах до цієї пори нема ніякого діла. І той, хто мав, насамперед, самоповагу, не казав "здрасьтє" ні завгоспові за школою, ні бабусі на Мостовій. Вітаючись: "добрий день", я чула у відповідь: "здарованька, дєвочка", і серце наповнювалось тим самим відчуттям патріотичної гордості, бо я знала, що ніде, ні в одному селі більше до мене так не звернуться, бо це глибоке суто гніденьське, хоч і суржик (та я любовно його називаю діалектом). І хочу сказати, що я не гніденка і коріння моє далеко звідси і своєю малою Батьківщиною я називаю не Гнідин. Але я вдячна саме Гндинській школі (за те, що в мені є українського), Василю Івановичу (за історію України), Вірі Іванівні (за укр. мову), Ніні Григорівні (за любов до того, що навкруги і тих, хто живе з тобою під одним небом і одною горою). А англійську я вчила по фільмам і пісням, а ще інколи слухала касети з уроками. І, ти знаєш, вільно спілкуюся з іноземцями. Так шо, якщо ти хочеш щось знати, то відсутність вчителів тобі не завадить:)
Нещодавно прочитав «Культ» Дереша (трохи запізно, я знаю). І хоч я вже старий для того, щоб подібні твори зачіпали, але твір цей сподобався. Сподобався тому, що навіяв спогади про власну школу.
